Суд Спокою та Мрій

Стар йшла стежкою, що вела її крізь величезний сад, його чари вже давно стали для неї звичними. Вона не поспішала, її кроки були розмірені, а кожен рух сповнений впевненості та знайомості з цим місцем. Сад був її домом, хоча й не зовсім звичним. Він не належав до світу, який вона знала - світу людей, де все було чітко визначене, і все мало своє місце. Тут, у цьому саду, час і простір виглядали інакше, тут можна було відчути себе частиною чогось більшого, ніж просто живе існування.

Темне небо розпростерлося над головою, і лише слабо видні зірки пробивалися крізь хмари. Літня ніч обіймала сад своєю прохолодною тишею. І все ж, попри те, що ніч вже стояла глибока, сад не здавався порожнім або запущеним. Кожен кущ, кожна квітка тут мала своє місце, своє призначення. І саме цей сад, з його чорними трояндами, здавався Стар особливим. Вона не любила його за його красу чи магію - він був інший. Він належав їй так само, як і вона йому. Він був її притулком, її світом, де вона могла знайти спокій.

Троянди, чорні, мов ніч, зростали по обидва боки вузької кам'яної стежки. Їхні пелюстки виглядали так, ніби їх пофарбували найтемнішим із чорних відтінків, і кожен подих вітерця зміщував ці темні квіти, немов вони спостерігали за нею, уважно і не даючи собі втекти з її поля зору. Шипи, схожі на крихітні мечі, наче попереджали: «Не наближатися!» Вона їх не боялася, хоча їй завжди було цікаво, чому ці квіти так наполегливо намагалися притягнути її увагу.

Вона обережно йшла по стежці, відчуваючи, як своїм дотиком вони чіпляють її темну сукню, але вона ніби не звертала на це уваги. В її серці не було місця для страху. Вона була тут, у цьому саду, наче господиня, що точно знала, що їй дозволено і що заборонено.

Задоволення від присутності тут було в тому, що цей сад здавався живим. Кожна квітка, кожен кущ, кожна троянда тут знали, хто вона, хто ця дівчина, що без зайвих роздумів йде по стежці, не боячись того, що вони можуть їй завдати болю. Вони не чіпали її, і це було частиною цієї таємниці, цього незрозумілого зв'язку між нею і садом. Троянди стали для неї символом чогось значущого, хоч і не завжди приємного.

Її погляд піднявся на замок, що височів на краю саду, його чорні кам'яні стіни, мов поглинали навколишнє світло, не залишаючи нічого окрім темряви. Це був замок, побудований в часи, про які вже ніхто не пам'ятав. Стіни були огорнуті мохом, а вежі, що піднімалися високо в небо, здавалися зламаними кулаками, які намагалися доторкнутися до самого неба. Навколо нього було якесь особливе відчуття, яке ніби закривало все, що відбувалося навколо, створюючи відчуття не тільки ізоляції, але й сили, що йшла від самого замку.

І все ж замок не лякав Стар. Вона знала, що це не просто будівля, це місце було частиною її історії. Тисячі разів вона оглядала ці величезні стіни, і щоразу знаходила щось нове, якесь нове відчуття, яке привносило більше питань, ніж відповідей. Але замок був не страшним. Він був невід'ємною частиною її світу. Її погляд знову зупинився на чорних трояндах, але цього разу вони не здавалися такими настирливими. Вона відчула, як вони пильно спостерігають за її рухами, як все навколо неї стає частиною великого задуму, створеного самою природою.

Не зважаючи на те, що сад і замок могли б налякати будь-кого іншого, Стар відчувала, що їй тут належить бути. Вона прийшла сюди, щоб віднайти тишу і спокій, і це місце, з усіма його темними квітами і загадковими стінами, було її затишним острівцем серед хаосу. Вона йшла, і всі звуки довкола ставали нечутними. Відчуття, що цей сад і замок були не просто частиною її життя, а її частиною, зміцнювало її впевненість. Вона була тут, в цьому саду, і це було її природне місце.

Але щось змінювалося.

Якось раптово, коли вона вже проходила один з найбільших кущів чорних троянд, пелюстки почали змінювати свій колір. Чорний, який колись здавався таким потужним і непереможним, поступово розсіювався в блакить. Блакитні пелюстки, легкі й ніжні, розцвітали прямо на її очах, ніби намагаючись передати їй своє повідомлення. Квітки не були більше зловісними, вони стали чарівними, їхній аромат наповнив повітря. Цей аромат був солодким, з п'янким відтінком, таким приємним, що Стар зупинилася, не в силах відвести погляд від цієї неймовірної трансформації.

Її серце почало битися швидше, і без зайвих роздумів вона підійшла до одного з кущів. Зупинилася поруч, проводячи пальцями по ніжним пелюсткам блакитної троянди. Її дихання стало глибшим, а серце - спокійним. Аромат цієї квітки немов переніс її в інший світ. Це був світ, де нічого не було страшного і все було можливим. І вона не усвідомила, як саме її подих став ще глибшим, і ось уже вона стояла не в саду, а в іншому місці.

Зал. Великий, розкішний зал, що сяяв тисячами свічок. Кожен куточок був осяяний м'яким світлом, що танцювало на стінах, відбиваючись від золотої рами дзеркала, яке висіло на протилежній стіні. Вона стояла, оточена безліччю свічок, і спостерігала, як вогні відбиваються від дзеркала. Таємничий чоловік сидів за чорним фортепіано в темному кутку зали. Вона не бачила його обличчя, лише величезну спину, що створювала враження невидимого моноліту.

Музика, що лунала з-під його пальців, була дивовижною. Вона не могла відвести погляд від його рухів. Мелодія була повільною і водночас наповненою емоціями. Стар стояла, зачарована, і не помічала, як її ноги привели її ближче до чоловіка. Кожен акорд був як невидимий дотик до її душі. Вона навіть не помітила, як підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення.

Її сукня, темно-синя, була обляганням її тіла, ніби друга шкіра. На ній блищали маленькі камінці, що у темряві сяяли, як крихітні зорі. Її очі, підкреслені чорним олівцем, здавалися величезними, і навіть маска, що приховувала її обличчя, додавала таємничості. Вона стояла перед дзеркалом і відчувала себе чимось більшим, ніж просто дівчиною в сукні. Вона була частиною цього світу, цього місця, яке було її долею.

Але в той момент, коли вона відірвала погляд від дзеркала, вона помітила, що чоловік стояв поруч, запрошуючи її до танцю.

І вона подала йому руку.

Танець почався, плавно і граціозно, як відлуння самої музики, що охоплювала все навколо. Вона відчула, як відразу ж потонула в цьому танці, немов злива, що захоплює тебе і не залишає можливості для втечі. Час розчинявся в кожному русі, і вона не помічала, як танець приводить її до стану повного спокою. Вона кружляла з ним, з цією таємничою фігурою, що залишалася для неї незрозумілою. І її серце билося в такт мелодії, в такт танцю, в такт цього невідомого світу.

Коли танець завершився, він ніжно промовив:

- Тобі вже час прокидатися, Стар...